«Надія» — нон-стоп-фільм із РДУГ-екшеном

<p>На Хон Джін — власник безстрокової візи в Канни. За майже двадцятирічну кар’єру режисер привозив на французький кінофестиваль усі чотири свої фільми, неодноразово зривав оплески залу, але завжди повертався додому без статуетки. Його «Надія» — спроба №4.</p> <p>У виробничому і технічному сенсі це наймасштабніша робота в портфелі Хон Джіна. Один із найдорожчих фільмів в історії південнокорейського кінематографа вартістю $45 мільйонів; масштабна постановка і нестримна драматургія в стилі РДУГ (розлад дефіциту уваги та гіперактивності), коли кожні 40 секунд відбувається щось нове; зірковий акторський склад — від відомої за «Грою в кальмара» акторки Чон Хо Йон до акторського подружжя Майкла Фассбендера та Алісії Вікандер. </p> <p><img alt="photo" height="1179" src="/static/ckef/img/2026/10/bzh_hope_001.jpg" width="2560" /></p> <p>Сюжет такий: у рибальському містечку із зовсім не корейською назвою Гоуп-Гарбор не все тихо — хтось задирає худобу й залишає дивні сліди. Поліція та мисливці списують усе на тигра та вирушають на пошуки хижака. Кількість смертей зростає кожні десять хвилин: за худобою під кігті йдуть місцеві, а здогадки про причетність ведмедя швидко розсіюються — і саме тут фільм зісковзує з простору детективу на територію «Чужого». </p> <p>Усе в «Надії», здавалося б, видає в ній космічний горор, трилер і детектив одночасно. Але справжня жанрова порода стрічки Хон Джіна — сатиричний антивестерн (так, із корейськими ковбоями на конях). «Надія» висміює та вивертає жанрові кліше на кшталт невразливості головного героя (тут можна бути підкинутим на висоту п’ятиповерхівки, впасти й вижити), зведення персонажів вестерна до функції безперсональних рис. Або ж перетворює конфлікт між індіанцями та білими на боротьбу людей і прибульців, яка виникла через недалекоглядний вчинок місцевого ідіота. </p> <p>Справжня жанрова порода стрічки Хон Джіна — сатиричний антивестерн.</p> Блок налаштувань: Галерея В один стовпчик Перетягніть зображення сюди в область Додати <img alt="bzh_hope_006.jpg" class="sir-img" src="https://bzh.life/static/ckef/img/2026/10/img_20261022_153034_464b25ea56e53873.jpg" /> <img alt="bzh_hope_002.jpg" class="sir-img" src="https://bzh.life/static/ckef/img/2026/10/img_20261022_153041_85e31d29fc5890f9.jpg" /> <p>«Надія» — вкрай біполярне кіно. Ідею та сценарій фільму, з одного боку, можна переказати двома-трьома простими реченнями («біганина, перестрілки, чудовиська»), з іншого — описати в термінах метамодернізму та постколоніальної культурної гегемонії. </p> <p>Наприклад, На Хон Джін відверто стібеться над американським підходом до блокбастерів і вестернізацією корейського кіно. Навіть те, що він покликав Фассбендера та Вікандер зіграти прибульців, у яких акторів навряд чи впізнають, — своєрідний акт корейського спротиву Голлівуду, який кличе корейців виключно на незначні чи антагоністичні ролі. </p> <p>Нарешті Хон Джін грається з метамодерністською етикою — одночасно радикально щирою і такою, що так і не позбулася їдкого сатиричного духу постмодерну. Герої «Надії» то видають емоційно заряджені монологи, то відсторонюються за обладунками чорного гумору.</p> <p><img alt="photo" height="1179" src="/static/ckef/img/2026/10/bzh_hope_005.jpg" width="2560" /></p> <p>Але, мабуть, головне досягнення На Хон Джіна — як-не-як кінопрокат у всьому світі — це його розуміння граматики блокбастера. Режисер одночасно висміює умовності великого видовищного кіно й щосили їх дотримується. Хон Джін розуміє, що часи старорежимних бойовиків минули, і знає, що сатира не старіє: тому в його стрічці герой може битися з монстром, пережити двобій, а потім вбитися об дорожній знак. </p> <p>Режисер одночасно висміює умовності великого видовищного кіно й щосили їх дотримується.</p> <p>«Надія» — високопробний атракціон розваги, якого позбавлена більша частина кінопродукції. Якщо продовжувати популярну аналогію щодо кіно та високої й низької кулінарії, то чимало акторів, які знялися у фільмах Marvel Studios, порівнювали цей кіноконвеєр із фабрикою напівфабрикатів. На Хон Джін місцями грає на цьому ж полі та на межі фолу, але пропонує щось інше — розвагу, приправлену естетикою, метамодерновими коментарями та деконструкцією жанрів масового кіно. Щоразу, коли чергова екшен-сцена змушує забутися, широка панорама нагадує — на екрані велике блокбастерне кіно. </p>

ДЖЕРЕЛО