Місто, захоплене лисицями <p>Подружжя купує будиночок у передмісті чи — як це називають у Британії — субурбії. Він — щодня їздить у велике місто на роботу, вона — облаштовує щойно куплений дім. Уже через тиждень обидва божеволіють від порожнечі, соціальної ізоляції та волання лисиць. Проблема у тому, що, маючи обмежений бюджет, пара придбала дім за копійки в так званому ghost estate — типовому для Ірландії містечку з однакових будинків, де майже ніхто не живе. </p> <p>Події вище — сюжет короткометражного горору «Лисиці» ірландця Лоркана Фіннегана, хоча історія цілком тягне на документальне кіно. В стрічці режисера немає жодних монстрів. Чудовиськом виступає щось інше, щось більш реальне: холод пустого дому, одноманість забудови, серед якої горить лише одне вікно, і відчуття, що про передмістя забув зовсім не Бог, а щось значно страшніше — сама економіка.</p> <img alt="photo" height="1712" src="/static/ckef/img/2026/10/NewHouseNoGarden_GhostEstate_Bridgetown_CoWexford_Apr2012 Terence wiki.jpg" width="2288" /> Недобудовані будинки Бриджтауні, графство Вексфорд. Фото: Terence / Wikimedia Commons <p>Фільм Фіннегана ґрунтується на цілком реальному феномені — ірландському економічному бумі та його занепаді. Із середини 1990-х до 2007 року в Ірландії панував «кельтський тигр» — економічний вибух, спричинений іноземними інвестиціями, низькими корпоративними податками й фінансуванням ЄС. Дешеві кредити підштовхнули банки видавати дедалі більше позик, а забудовників — скуповувати землю й зводити нові квартали.</p> <p>Перед відносно малонаселеною Ірландією стояла мета — заохочувати будівництво за межами великих міст, зокрема в графствах Каван, Лонгфорд і Роскоммон. Так і сталося, але настав 2008 рік: світова фінансова криза призвела до скорочення кредитування банками, забудовники збанкрутували, а покупці вже не змогли купувати житло. </p> <p>Так, уже 2010 року в країні налічувалося понад 600 напівпорожніх і недобудованих комплексів-привидів: дороги до них заросли травою, а єдиними мешканцями стали лисиці. </p> Місто-немовля <p> </p> <p>Серед лісу поблизу Кременчуцького водосховища на півдні Черкащини стоїть Орбіта — селище, яке мало стати містом-супутником Чигиринської атомної електростанції.</p> <p>Будівництво Орбіти стартувало на початку 1980-х років. Розраховане на понад 20 тисяч мешканців, воно так і залишилося селищем: одна дев’ятиповерхівка, дві п’ятиповерхівки, школа та дитячий садок. Якщо інші схожі міста-привиди хоча б добудували, то Орбіті не пощастило на самому початку. Радянська влада зрозуміла, що переоцінила можливості: брак кваліфікованих працівників, бюрократичні затримки та неякісне виконання будівельних робіт — все це перетворило Орбіту на місто-немовля, знищене ще в зародку.</p> <img alt="photo" height="1126" src="/static/ckef/img/2026/10/orbita.jpg" width="2000" /> Центр Орбіти. Фото: Nikita Vlasov / Flickr <p>19 травня 1989 року Рада міністрів СРСР ухвалила рішення про припинення розбудови станції, а разом з цим і про заморожування фінансування її інфраструктурних об’єктів. Попри це там залишилися люди: вони живуть у двох п’ятиповерхівках, які встигли здати в експлуатацію, і сподіваються, що колись місто добудують. Надії не безпідставні: у 2024 році «Енергоатом» заявив про намір добудувати Чигиринську АЕС, а заодно й селище Орбіта. Можливо, хоч одне з міст-привидів усе ж отримає другий шанс на життя.</p> Шпигуни з півночі <p>А тут уже справжній шпигунський трилер у декораціях штучного міста. </p> <p>Кіджондон — селище у демілітаризованій зоні між Північною та Південною Кореєю. Яскраві будинки, школа, дитячий садок, медичний центр, близько 200 мешканців. Однак із південного боку кордону вважають, що місто — штучне, а його жителі — шпигуни, яких приставили до самого кордону.</p> <p>Кіджондон називають виставковим павільйоном: збудоване в 1950-х роках, місто виглядає як вітрина для сусідів по той бік кордону, яка б демонструвала переваги життя на півночі. Північнокорейська влада позиціонувала його як приклад економічного добробуту країни: тут нібито були всі необхідні для життя установи, а до яскраво пофарбованих будинків провели електрику, що для 50-х років було рідкістю по обидва боки кордону.</p> <img alt="photo" height="1856" src="/static/ckef/img/2026/10/Buildings_in_Kijong-dong_Park Jong-u w.jpg" width="2784" /> Будинки Кіджондону. Фото: Park Jong-u / Wikimedia Commons <p>Проте із південного боку Кіджондон бачиться не таким, як задумано. На думку південних корейців, будівлі містечка — це порожні бетонні коробки без внутрішнього оздоблення та меблів, освітлення в них вмикається за таймером, щоб створювати ілюзію присутності, а люди, які нібито прибирають вулиці й доглядають за будинками, — це наймані актори чи шпигуни. Так Кіджондон отримав титул «селище пропаганди». </p> <p>Кіджондон не обмежувався роллю міста-рупора пропаганди, він був ще й ареною змагань. У 1980-х біля містечка обидві країни мірялися висотою флагштоків: у Тесондоні, південному місті-сусіді Кіджондона, встановили флагшток заввишки близько 98 метрів, а Північна Корея відповіла конструкцією, вищою ще на 62 метри . </p> <p>Згодом боротьба перейшла у музичну площину. До 2004 року з гучномовців у Кіджондоні транслювали повідомлення про переваги життя в Північній Кореї та закликали південних корейців переходити на північ. Згодом до агітації додали музику з революційним пафосом і промови з критикою західної культури. Південна Корея відповідала трансляціями рок-музики. Постійний шум став настільки нестерпним, що сторони зрештою домовилися вимкнути гучномовці.</p> Корабель-привид <p>За 15 кілометрів від японського Нагасакі розташований острів площею всього 6,3 гектара — місто-острів Хасіма. Колись тут упритул стояли багатоповерхівки, працювали школи, лікарні й десятки магазинів. </p> <p>Місто розрослося навколо вугільних шахт, а його бетонна забудова мала витримувати тайфуни й морські шторми. Здалеку острів нагадує військовий корабель, за що отримав прізвисько «Ґункандзіма» — «острів-лінкор».</p> <img alt="photo" src="/static/ckef/img/2026/10/Jakub Hałun w.jpg" /> Місто-острів Хасіма. Фото: Jakub Hałun / Wikimedia Commons <p>У 1887 році самурайський клан Фукахорі відкрив тут першу вугільну шахту, яка заглиблювалася на 600 метрів під морським дном, а в 1890-му острів придбала корпорація Mitsubishi. Із розвитком шахт острів забудовували житлом та інфраструктурою для робітників. З’явилися близько тридцяти житлових будинків, храми, лікарня, школа, магазини, ресторани й навіть басейни. </p> <p>Мирне життя закінчилося з приходом до влади японських мілітаристів у 1930-х роках. На Хасіму привозили мобілізованих корейців і китайських військовополонених, яких примушували працювати в шахтах у жахливих умовах. Люди гинули через аварії, виснаження та недоїдання — загалом померло майже 1300 бранців.</p> <p>Зрештою мономісто, яке живилося вугіллям, перетворилося на привида. Країна перейшла на нафту, а в січні 1974 року шахти на Хасімі закрили. </p> Лас-Вегас — невдаха <p>У 1962 році підприємець Маріо Баньо витратив $400 тисяч, щоб купити північне село Консонно і втілити свою мрію — побудувати італійський Лас-Вегас. </p> <p>Консонно, на відміну від Лас-Вегаса, не було посеред пустелі, але могло створити враження покинутого Богом місця: лише кілька десятків мешканців, закинуті сільськогосподарські угіддя, неприборкана природа. На їхньому місці виріс комплекс, який, як і будівлі Лас-Вегаса, нагадував цитатник з архітектури: східні брами, арабські колони, монументальні фонтани й китайська пагода.</p> <img alt="photo" height="1504" src="/static/ckef/img/2026/10/Marco Sbroggio w.jpg" width="2256" /> Закнуті торівельні ряди Консонно. Фото: Marco Sbroggio / Wikimedia Commons <p>Для відвідувачів облаштували торговельну галерею з дорогими бутиками, готель, ресторани й бальний зал. Баньо побудував навіть гоночну трасу для автомобілів і мотоциклів. На початку 1970-х сюди приїжджали відвідувачі з усієї Італії. Бізнесмен влаштовував гала-вечори за участю зірок і телеведучих, а місцеве казино приваблювало заможну публіку. </p> <p>Але це добірка міст-привидів, тож щось, очевидно, пішло не так. Консонно залежало від туристичного сезону, а тих мешканців, які жили поруч, було недостатньо для підтримання мікроекономіки італійського Лас-Вегаса. </p> <p>Незвична забудова втратила новизну, потік відвідувачів став нерегулярним, а утримання комплексу — дедалі дорожчим. Контрольним ударом став зсув ґрунту 1976 року. Він зруйнував єдину дорогу до Консонно, і курорт опинився в ізоляції. Баньо обіцяв відремонтувати дорогу й відновити роботу комплексу, але врешті зрозумів, що краще не тривожити привидів.</p> Лігво офісників <p>Якщо більшість міст перетворювалася на привидів через те, що від них відверталася економіка, то Форест-Сіті мало стати проєктом з імунітетом до подібних невдач — його планували як економічний хаб, побудований спеціально для бізнесу. </p> <p>Розташоване на штучному малайзійському острові біля кордону з Сінгапуром, Форест-Сіті пропонувало гнучке законодавство, яке дозволяло процвітати приватному сектору, та знижені податки. </p> <p>Проєкт вартістю $100 мільярдів офіційно відкрили у 2016 році султан Джохора Ібрагім Ісмаїл і тодішній прем’єр-міністр Малайзії Наджиб Разак. Футуристичні будівлі із вертикальним озелененням, п’ятизіркові готелі, поле для гольфу й аквапарк — усе мало створювати образ тропічного раю, розрахованого на 700 тисяч мешканців (здебільшого заможних китайців).</p> <img alt="photo" height="1500" src="/static/ckef/img/2026/10/Forest_City_Phoenix_International_Marina_Hotel Chongkian f.jpg" width="2000" /> Забудова Форест-Сіті. Фото: Chongkian / Flickr <p>Форест-Сіті й справді не мав би повторити долю міст-фантомів — нерухомість дійсно купували, але продажі різко скоротилися після того, як у 2017 році влада Китаю посилила валютні обмеження. Згодом Азію охопила пандемія COVID-19, додалися спад китайського ринку нерухомості й обмеження на кредитування громадян Китаю. У результаті тут живе менш ніж 1% від запланованої кількості людей. </p> <p>Натомість низька заселеність зробила Форест-Сіті привабливим для шахрайських кол-центрів та криптоспекулянтів, що маскуються під інвестиційні проєкти. Влітку 2026 року малайзійська поліція затримала 335 людей і вилучила активи приблизно на мільйон рингітів — близько $245 тисяч. Місцеві при цьому говорять, що кол-центри і далі працюють. </p> Бурдж-аль-Бабас — невдала казка <p>На північному заході Туреччини, неподалік від Чорного моря, стоять сотні однакових замків із гострими дахами й круглими вежами — комплекс Бурдж-аль-Бабас. </p> <p>У 2014 році турецька компанія Sarot Property Group почала будувати елітне містечко з віллами, стилізованими під європейські замки. Забудовник розраховував на заможних покупців із країн Перської затоки, а проєкт мав дати поштовх місцевій економіці. Власні палаци пропонували за $370-500 тисяч.</p> <img alt="photo" height="1367" src="/static/ckef/img/2026/10/Raffaele Nicolussi Burj Al Babas f2.jpg" width="2048" /> Закинуті будинки Бурдж-аль-Бабасу. Фото: Raffaele Nicolussi / Flickr <p>Запам’ятати, де саме твоє житло, важко: будівлі були ідентичними, а розташували їх майже впритул одна до одної. Такий формат суперечив очікуванням покупців елітної нерухомості — приватність, власна територія й унікальний дизайн не входили в пакет послуг.</p> <p>Окрім критики архітектури, проєкт зіткнувся з протистоянням екоактивістів — будівництво ставило під загрозу рідкісні чорні дуби та сосни. Проти забудовника порушили кримінальну справу, а 2018 року подали позов через шкоду довкіллю. </p> <p>Тоді ж з’явилися перші фінансові проблеми. Падіння цін на нафту та економічна криза в Туреччині вдарили по будівельному ринку й потенційних покупцях із країн Перської затоки. Частина клієнтів відмовилася від угод або затримувала платежі. Зрештою забудовник заморозив будівництво, а згодом оголосив про банкрутство. </p> <p>587 вілл так і залишаються порожніми. Здалеку однакові вежі й дахи складаються в казкове місто, але зблизька ілюзія зникає: порожні віконні прорізи, оголена проводка й відсутність ознак життя перетворюють його на декорації до постапокаліптичного трилера.</p>