Загальний європейський підхід полягає в тому, що об’єкт природно-заповідного фонду створюється насамперед для збереження чогось унікального – рідкісної рослини, місця проживання тварин або певної екосистеми. Іншими словами, має бути чітка природна цінність, задля якої й створюється заповідник.
На жаль, у Києві цю ідею нерідко перетворюють на інструмент популістичних баталій, або як спосіб боротися із забудовами.
Якщо говорити про класичний підхід, то вирішальне значення має не громадська думка, а наукова. У європейських країнах при створенні заповідних об’єктів визначальною є позиція фахівців – екологів, зоологів, ботаніків. Якщо вони фіксують місце мешкання червонокнижного виду, якого більше ніде немає, – це очевидна підстава для створення заказника чи пам’ятки природи.
При чому в більшості своїй якогось навіть рішення органу місцевого самоврядування не потрібно – достатньо щоб був факт цінності обʼєкту природи.
Але якщо процес залежить від громадської думки, то можуть виникати конфлікти: одні хочуть охорони природи, інші – місця для відпочинку чи пікніків.
Наприклад, зараз навколо затоки Собаче гирло триває дискусія щодо ініціативи створення рекреаційної зони та побудувати міст, який би з’єднав косу з парком Наталка. Активісти побоюються, що це – лише перший крок до забудови території. Тому громада наполягає на оголошенні цієї території заповідною.
Читайте: “Собаче гирло” в пастці: хто і за якими схемами хоче забудувати косу на Дніпрі
Подібні ситуації бували й в Київській області, коли доводилося поєднувати рекреаційну та заповідну функцію. Вирішити це можливо через різні категорії об’єктів природно-заповідного фонду.
Якщо створюється заказник, то будь-яке будівництво там заборонено. А якщо йдеться про регіональний ландшафтний парк (РЛП), то в його межах може бути й заповідна зона, і зона рекреації. Тобто створення РЛП дозволяє зберегти природу, водночас облаштувавши мінімальну інфраструктуру – доріжки, оглядові містки, зони відпочинку.
Вважаю, що розвиток міста і природоохоронна діяльність можуть співіснувати. Наприклад, на Оболоні збудували пішохідний міст на острів – і він став улюбленим місцем для прогулянок. Камери спостереження, встановлені департаментом екології, зафіксували, що в гарну погоду туди проходить значна кількість відвідувачів. Це має очевидну соціальну, рекреаційну та культурну цінність.
На мою думку, заповідники не варто створювати виключно як спосіб протистояння забудові. Місто має розвиватися, і мають бути простори для відпочинку. Якщо це не забудова, а лише рекреаційна інфраструктура – це допустимо.
Вихід завжди є. Не обов’язково заповідати всю територію – можна лише її частину. Наприклад, оголосити заповідною саме ту ділянку, де зосереджені унікальні природні комплекси. Можна створити регіональний ландшафтний парк, який передбачатиме різні зони – господарську і заповідну. Таким чином, можна зберегти цінні природні ділянки й водночас забезпечити розвиток міської інфраструктури.
Збільшення площ природно-заповідного фонду – це одна з вимог Європейського Союзу і, відповідно, частина шляху України до європейських стандартів охорони довкілля.
Читайте: Розширення природно-заповідного фонду – ефективний важіль у процесі охорони природних екосистем
Роман Титикало, адвокат, Заслужений юрист України, голова постійної комісії КОР з питань екології, природокористування, водних ресурсів, мисливства, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та інших надзвичайних ситуацій