<p><strong>Четвертий день Одеського кінофестивалю. На прохання БЖ кінокритик Олександр Гусєв відвідав кілька показів і занотував побачене. Фільм-катастрофа про екоцид і тихе вмирання природи, закарпатський магічний реалізм і сонна притча про маленьке європейське містечко, в якому кількість суїцидів прямо пов’язана з появою графіті у вигляді пенісів. </strong></p> <p style="text-align:justify"><strong>«Дівія»</strong></p> <img alt="" height="324" src="/static/ckef/img/divia.png" width="600" /> <p style="text-align:justify">Фільмів, присвячених вразливості й безправності тварин у часи російсько-української війни, не так вже й мало. Можна пригадати «Ми, наші улюбленці та війна» Антона Птушкіна, «Все має жити» Тетяни Дородніциної та Андрія Литвиненка і «Блокпост “Зоопарк”» Джошуа Земана. Стрічка Дмитра Грешка «Дівія» береться за ширшу тему — безправність природи як такої.</p> <p style="text-align:justify">Ліси, водойми, степи — Грешко проводить азбукою українських ландшафтів до великої трагедії. Немов за правилами фільмів-катастроф, першими, хто відчуває наближення лиха, стають тварини. Звук поки далекої канонади лякає птахів, насторожує оленів і бабаків. Череда хащів і галявин змінюється кадрами танків, що іржавіють серед обвуглених дерев, риб і дельфінів, викинутих на берег вибухами мін, випаленої землі, поцяткованої воронками. Здається, єдиними мешканцями цього мертвого простору є сапери, медичні експерти та волонтери, зайняті пошуком трупів.</p> <p style="text-align:justify">У позбавленому діалогів і текстових пояснень фільмі часом з’являються вказівники з топонімами, вгадуються затоплені околиці Херсонщини. Проте географічна конкретика розчиняється в гіпнотичній хореографії кадрів зі знелюдненими селищами та замінованими пустками — це nowhere land, стерте та позбавлене ознак.</p> <p style="text-align:justify">Фільм Грешка місцями нагадує роман «Кільця Сатурна» В. Г. Зебальда, де роздуми про жертви Другої світової сусідять зі сторінками про мор оселедця біля берегів східної Англії, вирубування дерев і смерть метеликів. І для Грешка, як і для Зебальда, катастрофа не має суто людського виміру.</p> <p style="text-align:justify">Поступово загиблий світ оживає, воронки і траншеї заростають травою. Залишки екосистем вибудовують новий симбіоз, природа бере будівельний матеріал із мертвих тіл. І все ж фільм, який здається притчею про непереборну силу природи, таким не є: перемога ще не здобута, екоцид триває.</p> <p style="text-align:justify"><strong>«Вічник»</strong></p> <img alt="" height="251" src="/static/ckef/img/theeternityman.jpg" width="600" /> <p style="text-align:justify">Велич природи рідного краю і здатність людини черпати в ній сили оспівує й ігрова картина «Вічник» Івана Ніколайчука. Знята за однойменним романом Мирослава Дочинця, стрічка розповідає про уродженця карпатського села. Як це буває, в біографію людини втрамбовується біографія країни, що стала ареною протистояння імперій і диктатур.</p> <p style="text-align:justify">Екранізувати книгу з її низкою історичних епох, яскравим етнографічним колоритом, магічним реалізмом, що нагадує про твори Коцюбинського і Маркеса, та міркуваннями героя у дусі трактатів християнських філософів, змішаних із трюїзмами в дусі Пауло Коельйо, — непросте завдання. Тим паче для режисера-дебютанта та знімальної групи, яка має доволі скромний досвід роботи в кіно.</p> <p style="text-align:justify">На жаль, якщо фільм і відрізняється від стандартних костюмованих телемелодрам вітчизняного виробництва, то лише відеорядом. Кіно Ніколайчука радше нагадує музичні кліпи та рекламні ролики. У цьому немов відфотошопленому, стерильному просторі, крім пари чарівних собак, немає нічого живого. Більшість тварин, від змій до лелек, створені на комп'ютері, актори старанно переграють, а закадровий голос героя, здається, ось-ось виголосить хвалу мінеральній воді або бренду прикрас в етно-стилі.</p> <p style="text-align:justify"><strong>«Вітріваль»</strong></p> <img alt="" height="251" src="/static/ckef/img/Vitrival.jpeg" width="600" /> <p style="text-align:justify">У повнометражному дебюті Ноель Бастен і Батіста Богарта рутина обертається похмурою фантасмагорією, ніби в стрічках Алекса ван Вармердама або Алена Гіроді. У мальовничому містечку Вітріваль у молодих поліцейських, на перший погляд, тільки й роботи, що вистежувати бешкетника, що малює пеніси на стінах, та вступати з місцевими в пересуди про недавнє самогубство їхнього земляка. Незабаром суїциди набувають характеру морової пошесті — і, здається, вони пов’язані з дедалі більшою кількістю графіті.</p> <p style="text-align:justify">Бастен і Богарт показують розмірені будні з ретельністю хронікерів-побутописців. Ось набридливі обговорення сімейних справ персонажів, ось майже документальні зйомки місцевих урочистостей. Вітріваль при цьому справляє враження зловісного містечка, попри оманливо милий фасад. Епізод, де учасники святкової ходи, вбрані у форму солдатів наполеонівської армії, стріляють із рушниць, намагаючись одночасно затиснути вуха, з особливою виразністю розкриває характер життя в містечку. Воно бутафорське і декоративне.</p> <p style="text-align:justify">Здається, Вітріваль занурений у якесь сонне заціпеніння, яке деякі жителі марно намагаються струсити безглуздими витівками. Він охоплений тугою, яку можна назвати смертельною в буквальному сенсі. Саме місто постає дотепною і гіркою метафорою європейської дійсності, в якій прагнення за будь-яку ціну зберегти мир і спокій обертається протилежністю бажаного. Фото: Одеський кінофестиваль</p>