<p style="text-align:justify"><strong>В Українському домі відкрилася виставка “І побачив я” фотографа-документаліста Олександра Глядєлова </strong>— <strong>323 чорно-білих знімки, зроблені за останні 35 років. На прохання БЖ Зоя Звиняцьківська розповідає, якою Глядєлов побачив Україну — замурзану та прекрасну — і як навчився приймати її.</strong></p> <p style="text-align:justify">Експозиція Глядєлова — першого фотографа, чия персональна виставка експонується в Українському домі, — це майже вичерпний курс історії незалежної України.</p> <img alt="" height="400" src="/static/ckef/img/21_7.jpg" width="600" /> Фото: Руслан Сингаєвський <p>Минуле у світі Глядєлова пов’язано системою рифм і перекличок із сьогоденням (і навпаки). Історичний канон — суспільні домовленості про те, що пам’ятати, а що ні — піднімає одні події на котурни, інші — відводить у тінь. Але погляд Глядєлова працює проти канону: він підсвічує напівзабуті історії минулого.</p> <img alt="" height="400" src="/static/ckef/img/1_40.jpg" width="600" /> Фото: Руслан Сингаєвський <p>Київ, Будинок офіцерів, 1991 рік, історичний Другий з’їзд Спілки офіцерів України. Чоловік у костюмі з шевченківськими вусами стоїть поміж двох офіцерів у радянській формі. Водночас боязко і вперто він показує залі, яка вочевидь повна радянських офіцерів, складений із пальців тризуб, — ще нещодавно заборонений, а на початку 90-х незрозумілий багатьом символ. Світлина, попри урочистість, виглядає комічно — якщо не знати, що саме на цих зборах було затверджено текст Військової присяги України. Це та сама Присяга, яку складають солдати і сьогодні, щодня, під час війни.</p> <img alt="" height="600" src="/static/ckef/img/IMG_6040_11zon.jpg" width="395" /> Ліворуч — перший голова спілки, полковник Вілен Мартиросян, праворуч — перший Міністр оборони України після відновлення незалежності, генерал-полковник Костянтин Морозов. Київ, 28 липня 1991 р. <p style="text-align:justify">Або 2001 рік, молода родина, немовля із Закарпаття. Дитина летить з рук тата до рук мами. Зараз цей хлопчик — вчений, мікробіолог і військовий, який вирішив повернутися з-за кордону в перші дні повномасштабної війни. Усе на фотографіях Глядєлова перегукується з чимось іншим: так звані “самосели” з покинутих сіл у Чорнобильській зоні відображаються в мешканцях Донеччини, до яких у 2014 році першими постукала війна.</p> <img alt="" height="386" src="/static/ckef/img/IMG_6041_11zon.jpg" width="600" /> Селище Денищі, Житомирська область, 1998 р. <p style="text-align:justify">Фотографії Глядєлова з’єднують не тільки 1990-ті з 2020-ми — його історична екскавація глибша. Ковпаківка, село посередині між Полтавою та Дніпром, питомо козацькі землі, які прозвали колгоспом “Росія”. Кадри з процесу розпаювання земель, серед яких йде учорашній колгоспник, нагадують таких самих українців, які так само розпайовували землю сто років тому під час Перших визвольних змагань.</p> <img alt="" height="396" src="/static/ckef/img/IMG_6049_11zon.jpg" width="600" /> Перші українські фермери. Дніпропетровська область, колгосп «Росія», березень 1991 р. <p style="text-align:justify">Так само провалюють глядача в товщу історії кадри Революції на граніті. Погляд фотографа виводить з фокусу уваги зайве, несуттєве, як-от фасон одягу або щось інше, що могло б прив'язати глядача до часу. Натомість на першому плані молоді обличчя — сповнені сміливості та віри в майбутнє, точно як на світлинах сторічної давнини.</p> <p style="text-align:justify">Роботи Глядєлова з АТО — негласної, майже непублічної війни, яка існувала на маргінесі суспільної свідомості, — гарний приклад логіки фотографа. Найважливіше не завжди там, куди прикута суспільна увага, але завжди там, де люди — живуть, страждають і помирають. У цьому сенсі він займається підвальною соціальною фотодокументацією, яка і зробила його відомим в Україні та за кордоном.</p> <img alt="" height="380" src="/static/ckef/img/IMG_6047_11zon.jpg" width="600" /> Бієць ЗСУ за день до штурму. Грабське під Іловайськом. 17 серпня 2014 р. <img alt="" height="383" src="/static/ckef/img/IMG_6048_11zon.jpg" width="600" /> Бійці ЗСУ готують боєкомплект під час вуличних боїв у Іловайську. 20 серпня 2014 р. <p style="text-align:justify">Глядєлов протягом кількох років споглядав за наркозалежними українцями та безпритульними дітьми. Олексій Кутусенко робить собі ін'єкцію опію в шию. Наступний кадр — його могила, він помер за рік від СНІДу. Далі: світлини дітей, що живуть на вулиці. Зовсім маленькі, до 10 років, вони нюхають клей, сплять на землі, розігрують у карти десь здобуту шоколадку, сидячи в проваллі під залізничною платформою.</p> <img alt="" height="400" src="/static/ckef/img/IMG_6042_11zon.jpg" width="600" /> Олексій Кутусенко. Одеса, 1998 р. <img alt="" height="387" src="/static/ckef/img/IMG_6045_11zon.jpg" width="600" /> Безпритульний хлопчик Вітя вдихає клей. Київ, 1996 р. <p style="text-align:justify">Під час кураторської екскурсії Олександра Глядєлова спитали, як він ставиться до героїв світлин. Він відповів: “Я їх приймаю. Я приймаю цих людей у тому стані, в якому вони є, і просто намагаюся їм допомогти. Тоді зʼявляється довіра”. Вочевидь Глядєлов прийняв країну — таку, якою вона була і є в різні моменти історії, — і просто намагався їй допомогти. Вочевидь країна відповіла на це довірою і показала себе такою, як вона є. Усі фото, якщо не зазначено інакше: Олександр Глядєлов</p>