<p>Автомобіль рейхсмаршала Германа Герінга пробивається крізь потік німецьких біженців, що тікають від фронту. Зупинившись біля американського блокпосту, Герінг виходить у всій красі свого світло-блакитного мундира і здається в полон, доброзичливо попросивши американців забрати його валізи.</p> <p>Ув'язнивши рейхсмаршала в камері, союзницька армія звертається до Дугласа Келлі — психіатра, який протягом п’яти місяців має оцінити стан Герінга і визначити, чи зможе той постати перед судом. Про Келлі нічого невідомо поза його місією — у хорошого психіатра все особисте добре приховане. Однак режисер стрічки Джеймс Вандербільт із перших кадрів додає кілька цікавих рис: Дуглас — фокусник, що вправно провертає трюки з картами і срібними монетами, які виймає з-за вуха співрозмовників. По суті, його розмови з рейхсмаршалом — досвідченим маніпулятором — це зіткнення двох трюкачів, тільки трюки, як і цілі, у них різні.</p> <p><img alt="" height="1309" src="/static/ckef/img/2025/11/076_CHLINT_068953_2.jpg" width="2000" /></p> <p>Попри велику тему, цей фільм міг би легко загубитися — якби не головна пара антагоністів. Рассел Кроу в ролі Герінга — один із небагатьох старожилів Голлівуду, здатний настільки переконливо поєднувати світло й тінь, робити лиходіїв складними й привабливими. Його рейхсмаршал — віртуозний маніпулятор, актор багатьох ролей: коли треба — сама чарівність, коли треба — твердокамʼяний авторитет. Швидко стає зрозуміло, чому за ним могли піти мільйони. Рамі Малек, який зіграв Келлі, складає гідну опозицію своєму непростому візаві. Те, як він шукає підкоп до занадто розумного вбивці, як намагається то грати на полі Герінга, то діяти за своїми правилами, захоплює не менше за спортивний двобій.</p> <p>Герой Кроу може з легкістю перевтілитися з дипломованого палача в привітного дядька, який згадує дитинство і мисливські вилазки, переконливо зобразити інфаркт і незнання англійської, щоб знову зробити кульбіт і повернутися до ролі вождя нації. У Малека роль не менш складна: багато важливих сцен із ним не містять діалогів — він витягує їх пластикою, вдаючи уважного й співчутливого слухача, насправді намагаючись пробратися в черепну коробку Герінга.</p> <p><img alt="" height="1333" src="/static/ckef/img/2025/11/076_CHLINT_068952.jpg" width="2000" /></p> <p>Для Джеймса Вандербільта «Нюрнберг» — друга режисерська робота. Досі він працював сценаристом або продюсером «Неймовірної Людини-павука», «Дня незалежності: Відродження» і «Крику». Але чи зміг він відійти від, скажімо прямо, звичного йому легковажного кіно і підступитися до великої, складної теми?</p> <p>Фільм Вандербільда не уникнув порівнянь. До нього цю тему вже брали американський класик Стенлі Крамер та канадець Ів Сімоно, який отримав за свій двосерійний телефільм «Золотий глобус» і «Еммі». В обох вийшли блискучі судові драми. Але Вандербільт усе ж таки зіграв на іншому полі. Він вклав максимум енергії в головних антагоністів — і отримав цілісний психологічний трилер.</p> <p>Проблема Вандербільта в тому, що він не зміг зупинитися. На додачу до трилера він підмішує в сценарій ще процедурал і політичну драму. Режисер схрещує два сюжети: історію найвідомішого судового процесу і психологічну дуель Келлі й Герінга. Якщо друга лінія режисеру вдається, то першу він утілює з властивою судовим драмам прямолінійністю — гучні слова, гострі діалоги, які, можливо, працювали б, якби не високий градус пафосу.</p> <p>Ця необов’язкова сюжетна лінія віддана головному прокурору США Роберту Джексону у виконанні Майкла Шеннона, який, здається, приречений грати слуг закону. Готуючись до трибуналу, він обходить усі можливі інстанції від президента США до папського престолу — і тут «Нюрнберг» провалюється ще в одну жанрову прірву, цього разу в політичний трилер.</p> <p><img alt="" height="1333" src="/static/ckef/img/2025/11/076_CHLINT_068954.jpg" width="2000" /></p> <p>«Нюрнберг» так і хочеться роздивлятися через моралізаторську призму: справедливість суду тріумфує, архітектура безпеки відновлена, добро перемагає зло. Однак, перемога добра тут дуже умовна. Нюрнберзький процес — фундамент для наступних трибуналів щодо колишньої Югославії та Руанди — був не ідеальним судом. Це був суд переможців над переможеним, зіткненням країн, які кожна на свій лад у різний час схилялися до авторитаризму. Фашизм в фільмі Вандербільта непереможений: вже після процесу, після винесених вироків, нетверезий Келлі кричить, що нацизм нікуди не зник, у США є ті, хто готовий покласти мільйони людей заради збочених цілей. Його ніхто не слухає, «ніколи знову» залишається порожнім гаслом.</p>