А шо там по розміщенню воєнних в зоні бойових дій?
Військова служба в Україні сьогодні – це не романтика і не героїчні кадри з телепередач. Це маховик проблем, “зайобів”, тупих задач, системного несприяння виконанню завдань та абсолютно дизморальна “організація”.
Одна з просто кричущих проблем – розселення військових поблизу лінії фронту.
Командування дає задачу переміститися, і ти з підрозділом починаєш “голодні ігри” за житло. За будь-яке житло. За сарай чи землянку.
Райони в ЗБД (зоні бойових дій) забиті військовими, цивільними та ВПО (біженцями). Притомних варіантів практично немає, і цим безсоромно користуються. Це не “поодинокі історії”, а це система.
Що маємо за фактами:
- Ціни вищі, ніж у Києві чи Львові, і це за сараї – за страшну хату власники захотіли 20 тис. гривень (відео за посиланням). Тобто ціни луплять утричі. Для військових – окремий “тариф». Нам або відмовляють, або ставлять значно вищу ціну: 7-8 тис. гривень цивільним проти 15 тис. гривень + військовим. Ще й доплата за кожного третього/пʼятого мешканця (+2 тис. на місяць “з носа”). І це не лише Донеччина, але й Дніпропетровщина, яка стрімко стає прифронтовою (це ж стосується Сум, – КВ). Плюс – погодинна/подобова нажива. Біля фронту квиток “на ніч під дахом” – 800-1800 гривень за добу за “вбиті” кімнати та хостели. Квартири здають подобово, бо так більше заробляють на бійцях.
- Проблемна евакуація цивільних. Так, держава намагається проводити обов’язкові евакуації (дітей з опікунами), але загалом ДУЖE БАГАТО ЦИВІЛЬНИХ лишаються, бо їм нікуди їхати – шелтери переповнені, і що на них чекає після шелтерів? Може, профільний міністр на четвертий рік повномасштабної війни нарешті щось зробить?
- Риторика “через вас прилітає”. Це реальність, яку військові чують ПОСТІЙНО. У містах, куди хлопці з бойових виїжджають на день-два помитися й видихнути. У тих самих містах, де цивільні не гидують здирати з цих же військових втридорога за їжу чи ті ж квартири.
І це ставлення, ця позиція “поки вас тут не було, по нас не прилітало”, – це не просто образа. Це ставлення як до непотребу, яке ставить під сумнів сам сенс нашої роботи.
Попри всю політику, суть нашої присяги – захист і порятунок наших людей, нашого суспільства. А коли це суспільство, якому ми присягали, настільки принизливо нами нехтує, втрачається сенс.
На вашому місці, шановне суспільство, я б задумалася. Вже вдруге. Тому що якщо від вас відвернеться ваша армія, сюди прийде чужа.
- Відсутність контролю з боку держави. В Україні немає дієвого контролю за цінами оренди в приватному секторі та немає публічного орендного фонду. Тому ринок після вторгнення пішов у “вільне плавання”. Це не моя оцінка – так пишуть у профільних аналітичних звітах.
Так, уряд щось робить – виділяє кошти на МТП (місця тимчасового проживання) для ВПО (біженців), оновлює правила оренди держмайна. Але це майже не торкається приватного сектору, де ми і знімаємо житло.
І що в сухому залишку?
Командування ставить задачу “переїхати”, а інфраструктури для розселення просто не існує. Місцева та центральна влада не тримають це у фокусі, бо “немає простого рішення”.
Прим. КВ. Як це “немає рішення”? Є. Під час дії воєнного стану в Україні діє механізм примусового відчуження або вилучення майна, зокрема житла. Але ані Кабінет міністрів, ані місцеве самоврядування, ані військові адміністрації не виконують цю норму. Що на четвертий рік визвольної війни вже складно, та майже неможливо коментувати в літературних висловах. Це бездіяльність, яка відверто межує з саботажем і підривом обороноздатності та національної безпеки України.
Тим часом військові сплять по двоє-троє в кімнатках, інколи – в машинах, або знімають на добу за тисячу, бо завтра знов на “нуль”.
Так, є свідомі люди, які селять безкоштовно. Але системної відповіді держави на цю нагальну потребу немає.
Що треба було ЗРОБИТИ НА ВЧОРА, і я вимагатиму цього публічно:
- Мобілізувати муніципальний фонд і пусті держбудівлі під “військові хостели”. Міністерства + ВЦА = робите інвентаризацію, дайте 20-40 місць і запустіть типові “блоки проживання” (душ, пральня, сушарня, кімната відпочинку).
- Запровадити ваучер на житло для військових терміном 3-6 місяців з жорсткою верхньою межею ставки та реєстрацією договору, щоб орендодавець ніс відповідальність. Пілот у Дніпропетровській, Харківській, Донецькій областях (і Сумській, – КВ).
- Заборонити “окремі військові тарифи”: ввести уніфікований прайс для ваучера та штрафи за дискримінацію (“не здаємо військовим”).
- Забезпечити логістику евакуації + житло “після автобуса”. Де вводите обов’язкову евакуацію – має йти пакет із розміщенням, а не “вивезли – розбігайтеся”.
- Комунікувати з громадами біля фронту. Тези “через вас прилітає” треба душити фактами: ворог б’є по всьому, що живе; присутність військових – наслідок війни, а не її причина.
Правоохоронці мають реагувати на відмови “за ознакою військової служби”. Правоохоронці мають реагувати в зоні бойових дій на постійні системні проблеми від цивільного населення. А не знизувати плечима і казати: “…що поробиш”.
Завершу просто. Хлопці й дівчата, які тримають фронт, не повинні жити у злиднях через чиюсь жадібність і байдужість держави.
Або ми зараз швидко збираємося і закриваємо житлове питання для ЗСУ на фронті, або “ринок все вирішить” – і тоді ціною знову будуть наші люди.
Я продовжу тиснути на центральну і місцеву владу. І якщо комусь із “порядних господарів” кортить і далі ставити 15 тис., бо “військові”», або гнати “лише подобово” – знайте, ми це зафіксуємо і назвемо вголос.
Бо публічний сором – це теж інструмент.
Аліна Михайлова, керівниця медичної служби “Ульф” батальйону “Вовки Да Вінчі”, депутатка Київради
Джерело публікації, републікується з несуттєвими редакторськими та коректорськими правками