<p style="text-align:justify"><strong>Ласло Краснагоркаї певний час був письменником для письменників — його читали Колм Тойбін, Сьюзен Зонтаг та В. Г. Зебальд, а книги називали «рідкісною валютою» — допоки він не став відомим, отримав Букерівську премію, а згодом і Нобеля. Данил Леховіцер розповідає, чим відомий цей літописець апокаліпсису.</strong></p> <p style="text-align:justify">Ласло Краснагоркаї не хотів бути письменником. Він вступив на юрфак, тому що хотів бути як Франц Кафка, але, провчившись на факультеті три тижні, покинув навчання. Він працював у вугільній шахті, був нічним сторожем, що доглядав триста корів, грав для робітничого класу Джимі Гендрікса та Cream, керував селищним палацом культури, жив в одному селищі не більше чотирьох місяців, багато пив — настільки часто, що посперечався зі знайомими на 12 пляшок шампанського, що більше не вживатиме алкоголь. І виграв.</p> <p style="text-align:justify">У 1985 році він видав «Сатанинське танго» — свій перший і, як він клявся, останній роман. Краснагоркаї пішов на поступки: коли він зрозумів, що таки сяде за першу книгу, то вирішив стати письменником-одного-роману. Він підійшов до написання радикально: роман писався впродовж чотирьох десятиліть, доповнювався, обрастав новим сюжетом. Краснагоркаї не збрехав: він написав лише одну книгу, хоч після неї напише ще чотири.</p> <p style="text-align:justify">«Я не був задоволений першою книгою, тому написав другу. Я не був задоволений другою, тому написав третю, і так далі. Я можу довести, що насправді написав лише одну книгу у своєму житті. Ця книга — “Сатанинське танго”, “Меланхолія спротиву”, “Війна і війна”, “Барон Венкгейм повертається додому” та “Гершт 07769”. Це моя єдина книга».</p> <p style="text-align:justify">Здається, Краснагоркаї не вірить у популярні зараз концепції мультивсесвітів, радше — у мегаломанський метароман, текст-фагоцит, що постійно розширюється, поглинаючи побратимів-попередників. Власне кажучи, п’ять романів угорця завжди про різне, але всі пронизані одним лейтмотивом — універсальним відчуттям наближення кінця світу.</p> <p style="text-align:justify">Краснагоркаї порівнював книгу з чорною коробкою: ніколи не знаєш, що всередині. Навіть коли збираєш її сам. Утім, здається, він трохи лукавить — він завжди знає, що буде, коли поставить кому. Його один (читай: п’ять) роман завжди обертається навколо одного сюжету — повільного, каскадного наближення апокаліпсиса, який ніколи не буває остаточним. За одним кінцем світу неодмінно настає інший. Адже, як написано у Пророцтві Нового Заповіту про Страшний Суд — важливому для нього тексті — апокаліпсис це довга, пролонгована подія, розтягнута у часі.</p> <img alt="" height="600" src="/static/ckef/img/043_SW_KIBSDKTCEIY-2.jpg" width="400" /> <p style="text-align:justify">Так, у «Сатанинському танго» до занедбаного колгоспу приїздять два псевдомeсії, селян-пияк обгортають павутинням невидимі павуки, а селищем блукає привід загиблої дівчинки, — допоки все не обертається маленьким кишеньковим апокаліпсисом: чи то знищення радянської селищної системи, чи то кінцем усього живого. У «Меланхолії спротиву» до містечка приїздить бродячий цирк із тушею кита — там спалахують заворушення і наприкінці настає остаточний колапс. У «Гершт 07769» дезінтеграція відбувається на субатомному рівні, коли студент-фізик Флоріан Гершт намагається дописатися до канцлерки Ангели Меркель і попередити про знищення світу. Апокаліпсис Краснагоркаї — хоч у ньому є натяки на радянську Угорщину чи на сучасну Німеччину — позачасовий та універсальний. Його кінці світу сприймаються і як демонтаж СРСР, і як політична реальність у часи правління Дональда Трампа чи Віктора Орбана, і як притча доісторичних часів, коли в речей ще не було назв. У дебютному «Сатанинському танго» є сцена, на яку більш ощадливий автор витратив би одне, можливо, два речення. Селянин підходить до лампи, сідає поруч і починає дивитися, як розгоряється вольфрамова нитка. Думки про лампу розбухають, наповнюються онтологічною тяжкістю, і так кілька сторінок. Те, що було побутовою замальовкою, закінчується напівфілософським трактатом про космічний песимізм і мікроскопічну роль людини у світі, індиферентному до неї.</p> <p style="text-align:justify">Дуже швидко, вже після першого роману, стало зрозуміло, що головні одиниці виміру його текстів — це довгі, тягучі, пастозні речення і мінімалізм пунктуації. У його текстах є речення, які займають кілька сторінок — настільки комплексні, що один із рецензентів зазначив: тексти Краснагоркаї стануть пеклом для редактора. Один британський поет якось порівняв синтаксис угорця з лавою, хоча самому письменникові цей образ здається не надто точним.</p> <p style="text-align:justify">«Ні, лава повільна, а мій текст радше схожий на істоту, що біжить стрімголов, задихаючись, несучи в душі певну уготовану їй долю, біжить геть від чогось і водночас до чогось іншого. Не потрібні крапки, а лише дихання та ритм, темп і мелодія».</p> <p style="text-align:justify">Стилістику письменника часто порівнюють із абсурдистською прозою Бекета — ще одного адепта хитромудрого синтаксису, — хоча сам Краснагоркаї каже, що ніколи не шукав свій стиль у книжках інших авторів. Він брав його з розмов.</p> <p style="text-align:justify">«Я жив відокремленим життям. У мене завжди були друзі, але лише по одному [на кожен період життя]. І з кожним другом у мене були стосунки, в яких ми розмовляли одне з одним лише монологами. Одного дня, однієї ночі говорив я. Наступного дня чи ночі говорив він».</p> <p style="text-align:justify">Мабуть, саме так і можна охарактеризувати його манеру — нескінченний монолог, який розповзається величезним абзацом (наприклад, кожна з 12 глав «Танго» складається з одного речення-голіафа).</p> <p style="text-align:justify">Краснагоркаї вважає, що просто не має права ставити кому, як це роблять інші письменники. Він каже, що кома — це знак, що належить Богові. І ставити її треба, коли історія насправді закінчена.</p> <p style="text-align:justify">Фото: Johan Carlberg</p>